Перша думка – зникнути. Зникнути, щоб не відчувати цієї болі. Твоє серце розбилося на мільйони шматочків і всередині утворилася пустота, навіть ні, чорна діра, яка поглинає все хороше. І ти не можеш радіти життю, тобі не приносить задоволення улюблена музика, смачна їжа, теплий осінній день. НІЧОГО. Кожного ранку ти просинаєшся лише з одним бажанням – щоб цей день швидше пройшов і ти змогла знову поринути в сон, в якому нічого не думаєш, нічого не відчуваєш. Але ні, потрібно вилазити з-під покривала, говорити з батьками, усміхатися колегам. І ти навіть пробуєш веселитися і навіть до якогось моменту тобі весело, але потім ти різко розумієш, що хочеш бути не тут і не з цими людьми. Ти повертаєшся додому, а по щоках повільно стікають сльози. Ти згадуєш, як ви зустрічали захід сонця в Празі і кохалися під звуки дощу в хостелі на окраїні Риму. Як готували вечері на кухні зйомної квартири, як він читав тобі книжку, коли ти захворіла, і як на п’яту річницю написав вірш, в якому пообіцяв безмірно кохати ціле життя. Ваша історія мала закінчитися десь в маленькому європейському містечку на березі моря, куди б до вас приїжджали діти, внуки і правнуки, а закінчилася повідомленням в телеграмі. Боляче.